|
|
НЕВІДКРИТИЙ АРХІПЕЛАГ Ігор Дубінський П’ятнадцять
років тому на конференції з японської
філології в Інституті країн Азії та Африки
Московського університету добігав кінця
другий день роботи секції літератури. І
раптом сталося небачене: доповідь
перекладача з Києва (тоді ще досить
молодого) перервали й розпочали
обговорення, аж надто емоційне й не дуже
організоване. Доповідач ледве вмовив
поважну аудиторію дослухати, яких
висновків він дійшов. Річ у
тому, що за даними ЮНЕСКО Японія належала до
шістки країн, де щороку видавали понад 10 000
назв художньої літератури, частка Японії в
світовому “потоці” публікацій становила
близько 6 %, водночас у потоці перекладів
на всі мови світу японські літератори не
досягали й піввідсотка, а на мови СРСР –
узагалі менше 0,1 %. Більше того, з 1960 року
художніх творів у Японії стали видавати
більше вдвічі, а частка перекладів у
світовому потоці зросла лише в півтора рази,
в Радянському ж Союзі й узагалі зменшилася
на третину. І якщо за 70 років радянської
влади, скажімо, книжок американських,
англійських, німецьких письменників видали
десь по 5000 назв кожних, французьких –
близько 8000, то японців не набралося й 500!
Ясна річ, переклади виходили здебільшого
російською мовою, українською не видали й
трьох десятків книжок. Статистику
московські й ленінградські перекладачі
сприйняли як звинувачення – нібито вони
погано працюють. Але мені йшлося зовсім про
інше: хибну видавничу політику, яка
нехтувала самим існуванням японської
літератури, неможливість зростання корпусу
перекладачів через недоступність для
молоді досягнень японської культури, в
першу чергу, літератури, та фактичну
заборону на професію сходознавця в СРСР (бо
до університетів, де вивчали японську мову,
приймали тільки за рекомендаціями не нижче,
ніж міськкому компартії). За п’ятнадцять
років японською мовою стали видавати ще
більше художньої літератури. У “північного
сусіди” справи не сказати, щоб поліпшились
радикально, але бодай якась діяльність
спостерігається. Усе, фактично, тримається
на ентузіазмі вельмишановного Григорія
Чхартишвілі та купки росіян-активістів, які
влаштувалися на роботу в Японії й при цьому
викроюють час на переклад на російську. У нашій
країні не відбувається нічого. За
дванадцять незалежних років українською
мовою видано одну (!) нову книжку –
добірку класичних японських поезій.
Видавничу політику (точніше, політику
невидавання) визначають ті самі люди, що й
за радянських часів. Єдине, що змінилося, –
їхня фразеологія: якщо колись за відмовку
правило “нам спокійніше без ваших японців,
тим більше, ще не виданих у Москві
російською мовою”, то нині – “ваших
японців не купуватимуть, а власних грошей
на видання немає”. Японія, одна з
найбільших у світі літературних країн,
лишається невідкритим архіпелагом. Зо два
десятки університетів уже навипускали
кількасот дипломованих японознавців, проте
молодих імен перекладачів не з’являється (до
речі, з тих, хто працює нині, японіст за
освітою лише один). Наймолодші з нас ось-ось
розміняють шостий десяток; скоріш за все,
художній переклад із японської на
українську мову невдовзі зникне назавжди.
Звичайно, цього не помітять у Японії, бо там
творять для свого народу й не переймаються
славою в “західних варварів”; навряд чи
помітять і в нас, бо з останнього покоління
“книжників” жменька підкоряє вершини
бізнесу та влади й давно закинула читання, а
більшість зведена до жебрацтва. Нова ж “ґенерація”
замість книг і знань безповоротно “обрала
пепсі”. Для людини східної культури гірко не залишити учнів, бо то значить – дозволити піти в небуття всій низці вчителів, які передували тобі. Юнацтво, читайте, вчіться, поки ми ще живі. Для читання перекладів використовуйте Adobe Acrobat Reader 4.0 або пізніші версії.
|
|
Напишіть
листа
перекладачеві
|
